Vika-Kvitka

Прокинувшись, ми з дівчатами вирішили офіційно одягтись для того, щоб нас приймали серйозно. Тобто офіційні костюми. Довелось довго будити принца. Він навіть поїсти не хотів. Але Тонья-Ку швидко з цим розібралась. Налила відро з холодною водою і вилила на нього. Ви бачили б, як Кав ганяв по палацу. То він шукав одяг, то чистив зуби. Взагалі, ми за ним не встигали. Він носився, неначе блискавка.

Все зробивши, ми пішли до однієї з житлових кімнат. Просто її письменний стіл та декор виглядав неначе кабінет. Як ви зрозуміли, Аня домовилась з Вікою і ми вирішили допомогти все-таки Каву. Ми довго думали, з чого почати добрі справи принца, але для початку треба було знати, чим він взагалі займався. Ну що ж: озелення природи, прибирання сміття, будова дитячих майданчиків. І все! Віка вирішила потрібна благочиність.

- Що таке благочиність? – спитала Дейзі. Хоча я теж була готова спитати.

- Дейзі, благочиність – це коли люди, в нашому випадку собаки, дають якусь суму грошей. І дають це вони тим, кому потрібно – сиротам, бідним або хворим на смертельні хвороби. – пояснила їй Аня.

- Так давайте займемось благочиністю, – зрадів Кагаков тому що, в нас є якась ідея.

Почали ми з надавання грошей дитячим будинкам, потім в лікарні, ну а потім здали гроші на багатодітні сім‘ї. Ви не уявляєте, як ми здивувались, коли побачили собачу сім‘ю з дванадцятьма щенятами! Дівчата так були розчулені, що ми вирішили зробити щенятам екскурсію. І звичайно, більше всього ми затримались на другому поверсі, де знаходиться ігровий зал.

Після цього, про нас почались хороші відгуки у газеті.

Це було дуже чудово! Ми зробили величезні чеки прикрашені зірочками. Чек – це величезний папір, який надає гроші. Тобто там написано від кого і кому скільки грошей. Ми багато таких наробили. Деякі надіслали школам, деякі дитячим садкам і навіть почали будову нової лікарні. Я ще хотіла побудувати пологовий будинок, але довелось розділити цей чек з сім’єю Чучерова-Жик і Тоньї-Кураж. Просто вони теж хотіли додатись до нашої благочиності. Але ми ж і не проти. 

Втомившись, ми вдягли піжами і пішли у ресторан. Це ж так весело – що в нас є можливість у солідний ресторан піти у піжамі. Ми замовили чудові салати та борщ. Нарешті ми поїли борщу. Замовили ми чай, тому що Віка сказала що вечором треба чогось гаряченького попити.

Ми чекаємо десерт – йогурт з булочками. А тут в ресторан заходить він – Такса-Фікс. Починає фотографувати нас у піжамах тай ще задає запитання:

- Ваша благочиність, це підлабузництво чи брехня… Земля існує, чи це ваші елюзії… Скільки вам платять мафіозі за будову нової лікарні – ви її підірвете? Відповідайте пресі!

Ми нічого і не встигли сказати. Макітрон просто викликав охорону і вони вигнали його.

- Все, – сумно мовив Кав. – Завтра ці фото будуть на першій сторінці журналів і якась погана стаття!

- Не вішай хвоста, – підтримувала я його. – Ми ще навіть нічого не бачили.

- Правильно, – допомагала мені Віка. – не роби поспіхів. Він лише журналюга!

- Ну добре, – трохи заспокоївся принц. – доживемо до завтра.

Настало завтра. Ми прокинулись, вдяглися і швиденько пішли у їдальню. Дворецький кожному дав газету. Кав Кагаков як завжди прийшов мокрий, діло рук Тоньї. І він був правий. На обкладинках журналів були наші фото у піжамах. У журналі про нас було так багато жахливого написано, ось така:

“Не знаю, що вам сказати, дорогі читачі. Але ж видно і підтверджено, що ця вся благочиність це підлабузництво і показуха. Вони мають право ходити у ресторан в піжамі – це яка ж не повага до офіціантів?! І щодо дружби з мафіозі, вони промовчали, значить скоро мені, журналісту який дізнається правди, настане кінець! А ще досліди вчених скоро доведуть, що Землі не існують. Нашу бідненьку королеву Тапану Барбосівну лишили без пам’яті на Марсі. Це жахливе королівське сімейство, головою якої я принц Кав Кагаков, доведе нас до хаосу! Що робити, це вам рішати.Все що я можу сказати це: “Ей Кагаков! Закінчую і тікай з країни мафіозний боягуз!”

Всі чомусь були злякані, але я побачила Вікин погляд, ми з нею однаково думали, що це виклик на війну – між сильним управління, типу нами, й між таблоїдом Та-Фіксом!

- Так ніякої паніки ,- Аня сказала це спокійно і спеціально для Дейзі.

- Все нам пора їхати ,- схопилась Дейзі. – У вас тут гарно, але у генерала багато справ, я пішла пакувати речі!

- І я… ,- мовив принц.

- Так! – скомандувала Віка. Я її такою ще ніколи не бачила. Руки тремтіли від паніки, голос потроху переходив на ультразвук, що скликало всіх її слухати. Адже ви знаєте, що собаки та дельфіни реагують на нього. – Отже, ми нікуди не їдемо, ведемо справу до кінця й не звертаємо уваги на Та-Фікса.

- Може навпаки ,- запропонував Чич-Жик. – Давайте якось доведемо, що це все брехня собача! Вибачте, будь ласка, вийшло щось з мене.

- Коханий, ти як завжди правий! – підтримала його Тонья-Ку. – А давайте будемо в ролі…

А далі ми обговорювали план, який нам запропонувала Тонья.

Vika-Kvitka

Прокинулась я в хорошому настрої та в ліжку. Потім пішла будити дівчат на сніданок. Але нічого не вийшло, прийшлось піти спочатку показати дівчатам де буде прес-конференція, а потім поїсти в ресторанчику на четвертому поверсі. Далі ми пішли одягатись на цю зустріч. Ми довго думали що одягти, але потім Тонья-Кураж, сказала що після конференції буде коктельна вечірка. Не подумайте, коктейлі молочні або фруктові, ми хороші дівчата і щось заборонене ніколи не вживаємо. Ну що ж, довелось шукати коктельні сукні.

Настав час прес-конференції. Ми сіли на місця де були написані наші місця. Напроти нас почали сідати журналісти. Дворецькі налили кожному стакан води.

Ну що ж почались запитання, на які ми охоче відповідали:

- Чи є життя на Землі?

- Так, – відповіли Аня й Віка. – Ми цьому підтвердження.

Дівчат в цей момент почали фотографувати.

- Чи є одяг для собак на Землі?

- Ще як, – підтвердили ми з Дейзі.

Нас почали в цей момент фотографувати теж.

Потім були ще всякі питання. Ми хотіли вже йти в ресторанчик на вечірку, але тут в другому ряду пролунало ще одне питання:

- Ви залишаєтесь правити планетою?

Дівчата мовчали. Але я ж знала що сказати, теж саме що вчора Кав Кагакову:

- На жаль, ми не залишаємось, а просто будемо приїжджати і перевіряти, чи все добре. Я впевнена, принц Кав Кагаков впорається.

- Хто, цей невдаха?

- Вибачте, ваше ім’я та після іменство?

- Такса Фікс, Та-Фікс.

- Так ось, Такса Фікс, ви помиляєтесь. Я зможу зробити з Кагакова прекрасного принца за тиждень! – прогарчала я, тому що ця такса мене дуже розізлила. Але давайте не квапитись, ми цього Кава погано знаємо.

- Але якщо ви цього не зробите, Тапано, ви залишитесь?

- Ні!

- Так що ви зробите, залишите нас в такому становищі? – вже діставав Та-Фікс свій фотоапарат.

- Назначу когось іншого! – все гарчала й гарчала я. Ну не хочу я покидати своє звичне життя, краще просто зроблю краще жителям планети “Гав” й поїду собі додому.

Ця такса ще хотіла відкрити свого рот, але Дейзі зупинила це:

- Ну що ж, ми втомились. Розпочинаємо коктельну вечірку! Запрошені всі!

Всю цю вечірку, я з друзями ховались від Та-Фікса. Під друзями я маю на увазі: Віку, Дейзі, Аню, барона Макітрона, принца Кава, Тонья-Ку та ми познайомились з Чуч-Жиком.

Після вечірки ми пішли прогулятись по місту з друзями. Почали ми з парку атракціонів. Тут і розповідати немає чого, ви й самі все розумієте – гуляли на всю!

Далі ми пішли до “Вічно зеленого саду”. У ньому знаходились маленькі бесідки. Почекали поки хлопці візьмуть маленький пікнік, а потім балакали про сьогоднішній день. Принц чомусь весь час вибачався переді мною. Мені це набридло, тому я сказала, як відрізала:

- Алло, Кав, я зроблю з тебе супер – принца! Повір мені, ми не тільки зробимо з тебе найкращого, ми ще знайдемо тих собак, що будуть проти цього і… І не знаю що з ними зробимо!

- Ми? – це питала Віка. Тому що їй ця ідея і “мій довгий язик”, по її словам дуже не подобалось.

- Так, ми. Віка, а що ми ще будемо робити цілий тиждень.

- Ну будь ласочка, хазяйки, не треба так засмучувати всю планету, – вкотре підтримувала мене Дейзі.

- Добре, ми з Вікою подумаємо. Завтра за сніданком все скажемо, – це означало Аня нас теж підтримує, просто поговорить з Вікою і переведе на нашу сторону.

- Ну що ж, вже сьома година вечора, пішли додому, поки дійдемо вже і зуби чистити пора – Макітра як завжди вчасно зі своїм режимом дня.

Vika-Kvitka

   Палац був чудовий, блакитного кольору. Було в ньому чотири поверху. Зараз я вам розповім нашу екскурсію з Макітрою, тільки своїми словами.

На першому поверсі була розкішна зала в якій всіх  зустрічали та йшли мити лапки. Ванних кімнат було аж 4 : два королівських (чоловічий та жіночий) один для гостей та один для прислуги. В залі була ще одні великі двері. Це був вхід у будиночок, в якому жили сім‘я Макітри та лорда Чучерова – Жик та їхні дружини

Ми туди не заходили, тому що я вирішила, що це негарно – без запрошення і відомості заходити в чужий дім. Як би він не знаходився на території мого палацу, як би Макітра нас не вмовляв казав що “дружина буде не проти” і все таки ми не пішли.

Наступний другий поверх, ліве крило було чудовим! Там їдальня та ігрова. У ігровій був класний розважально-торговий центр. Ми думали відволіктись від екскурсії, але ні, Віка сказала що краще піти спочатку поїсти і розкласти чемодани. До речі, весь цей час, за нами йшли два дворецьких і тягли на собі наш одяг. Відразу після ігрової були двері в їдальню. На перший погляд тут ремонт. Тому що слуги переставляли стіни, хоча можна було лише переклеїти шпалери, мені так здається. А потім, я принюхаласьі яке для мене було здивування коли Макітра сказав що це вечеря. Яка вечеря?! Ось вона на Шведських столах. Але барон все пояснив. Це просто на стіни з корму. Просто на стіл корм класти не гарно. Тому їжу, яку й Ані з Вікою можна їсти, кладуть на стіл. А корм просто відгризають від стіни.

Праве крило другого, третього і поверху були для житла. Всього дев’ять кімнат. Тому кожна з нас спокійно зайняли по кімнаті. В кожній з них мала: ліжко, письменний та журнальний столик, телевізор з комп’ютером, диван та два червоних крісла. Більше всього мені сподобалось ліжко. Адже дома, Віка мене б вигнала з такого. А тут не так, можу спокійно бачити на ньому рожеві, сонячні сни на білій постілі… Ви ще не заснули?

Для тих читачів, що не заснув. Я була в королівській кімнаті, біля мене була ще одна і з неї вийшов… Кав Кагаков. Добрий вечір, – мовив принц. – ваше величносте, ви не дуже змінились, давайте я Вам покажу останню кімнату на четвертому поверсі.

Я була в шоці. І отямившись, я могла сказати:         

- Так давайте, принце, дівчат покличемо?

- Ні. Завтра для вас там буде сюрприз – прес-конференція. Тому давайте не кликати їх.

- А чому ви захотіли саме мені її показати?

- Як це чому? Ви королева, ходімо!

- Домовились, тільки будь ласка, давай на ти, добре.

- Домовились…Тапана.

- Тапа, я Тапа.

Ми пішли по сходах, тому що ліфт не працював. Четвертий поверх був величезною кімнатою. Зараз дворецькі ставили стільці та столи на завтрашню прес-конференцію. Маленький ресторанчик та білий рояль. За ним сиділа та грала Міледі Тонья-Кураж. Я нічого не хотіла далі дивитись, мене заворожила ця музика. Закінчивши грати, міледі не вела себе як всі :

- Добрий вечір, Тапа. Ну, як тобі будиночок, нічогенький, правда.

Я трохи здивувалась, але мені так було навіть легше:

- Це точно що нічогенький! Ну що ж, завтра побачимось, правда. Вибачте, що поїхали не до військової бази, а в палац…

- Нічого, я зателефонувала чоловікові, скоро буде з нами, бувай.

- Спокійної ночі, Тонья-Кураж!

- Називай мене просто Тонья, або Тонья-Ку.

- А чого не Тоня?

- Поняття не маю, так назвали, Тонья, а свого після іменства я не зріклась.

- Ну що ж, – це був Кав. – я заберу у вас Тапану, на добраніч.

Тонья пішла до себе. А ми з принцом сіли за один ресторанний столик. Він замовив нам дві миски корму та лимонаду. Я була не проти. Він зняв корону, протягнув до мене і промовив таку річ:

- Тапана, мені потрібно з вами поговорити. Не перебивайте мене! Коли ви поїхали на експедицію, потрібний був новий правитель. І я був один з кандидатів. Мене вибрали, але при цьому зненавиділи. Просто тебе любили більше, а потім з’явився дивний анонімний журналіст, який почав писати про мене пакості. Я не знаю що робити, може ти залишишся назавжди?

Я не хотіла бути тут назавжди. Просто навідатись, тому сказала щось типу такого:

- На жаль я не заміню тебе. Я допоможу тобі знайти цього аноніма. І завдяки мені, до тебе будуть ставитись з повагою, але я не лишусь тут назавжди. Без образ?

- Ніяких, дякую. Дозволь я проведу тебе до спочивальні?

- Ми ще не поїли!

- Ну добре!

Ми доїли все до кінця, а потім, як він і обіцяв, принц провів мене до… спочивальні. Жах, мені й справді прийдеться всю ніч вчити королівську поведінку.

Vika-Kvitka

Виконавши перший пункт, ми забули код. Довелося вийти і записати на лобі. Це не жарт! Лише перебільшення, ми написали його на руці. Знову зашли в кабіну і вже написали код.

І реально з’явилась нова панель з двома кнопками. Написи над ними говорили про те що:

“Перша копка веде у палац, де вас зустрічатиме Барон Макітрон”,

“Друга кнопка веде вас на військову базу, де вас зустрічатимуть Лорд Чучеров-Жик та його дружина Міледі Тонья-Кураж.”

Ми думали, куди краще. Аня сказала, що палац – вишуканіше і ми натиснули першу кнопку. Ліфт клацнув і ми лише почули як хтось промовив: “Наступна зупинка міжпланетний шопінг. Після зупинки будемо на місті призначення”. Ми не на жарт перелякались, але помітили, що це звичайнісіньке радіо.

Фуух…!

Так дивно було летіти. Розумієте в чому річ, ми не відчували польоту. Просто бачили як трясуться сумки з речами. Це напевно тому що ми не забули пристебнутися!

В телепорті ми помітили віконечко. На дворі вже була ніч, тому наші хазяйки нас вклали спати. А самі далі розглядували цю малесеньку кабінку. І знаєте що, вони найшли чим себе зайняти. Нашли маленький посібник під назвою “Правила поведінки на планеті Гав”

- Так ось куди ми летимо – в один голос прошептали хазяйки, будити нас не хотіли, тому читали посібник самі. Далі я нічого не пам’ятаю, я просто заснула.

Прокинулись ми від гучного “Зупинка міжпланетний шопінг”. У мої хазяйки були дуже скуйовджене волосся і я не втрималася і пожартувала:

- Віка, ти схожа на … Бабайку!

- Як смішно! ,- сердито сказала Віка. – Зараз я причешусь і не буду … Бабайкою.

- Пізно! Пора виходити!

- Я готова!, -  сказала Віка. І с правді, вона була готова, навіть підфарбована трохи.

Ну що ж, ми вийшли на цю зупинку і побачили багато магазинчиків, але стоп. У нас немає грошей! Прочитавши посібник, ми дізнались що їх можна отримати дуже простим способом. У нас з Дейзі відкритий міжпланетний банківський рахунок. І у мене як у королеви… Ого-го, який рахунок! І у Дейзі як у генерала теж величенький! Тому ми пішли купляти собі всякі дрібнички та одяг. Це було чудово! Ми так багато накупили. Але нема часу розповідати, час іти до ліфту. Ми зайшли і довелося глянути на руку, натиснути код. Пристебнулись і полетіли далі. І хазяйки почали нам розповідати нам те, що прочитали у посібнику. Отже, там було написано про те, що мене  там всі поважають, але поки мене там не було мені знайшли заміну. Якогось принца Кав Кагакова. Йому я повинна була присилати відомості про планету Земля. Але це було всіма забуте і тому і я забула про це. Там далі іще була інформація, але про неї пізніше, так буде не цікаво. І я знову заснула, вже було пізно і хотілось одягти нову “міжпланетну” піжаму. І мені чомусь снилась планета у вигляді кістки, не знаю чому.

І знову ми прокинулись від гучного звуку радіо. І звучало воно вже веселіше “через п’ять хвилин будемо біля палацу планети “Гав”". Віка-Бабайка та Аня-Бабайка почали “марафетитись”. А ми … Ну добре, ми з Дейзі теж почали трохи прикрашатись… . Знаєте, планета була така як і всі нормальні планети – кругла. І така зелена-зелена, видно дерев на ній було багато. І ми побачили скупчення собак, настільки велике, що його було видно з космосу. Саме туди і прямував телепорт.

І ось знову пролунав звук тільки вже інший “Вас чекають! Виходьте!”. Ми довго вагались, але все-таки вийшли. І ми не очікували такого привітання. Навкруги нашого телепорту стояли різні собаки з гелевими кульками. Всі кричали “Ура! Привіт Генералу Дейзі! Живи Тапана!”. А потім до нас підійшов охайно одягнутий Стаффордширський тер’єр і мовив:

- Добрий день, дорогі путівники! Я Барон Макітрон, ну звичайно для вас просто, Макітра. Я проведу вас до машини, яка підвезе вас до палацу.

Ми довго ошелешено мовчали. Перша одізвалась Віка:

- Її Величність та її супутники не проти, дякую!

- Вибачте, – мовив Макітра. – Я чекаю наказу від Леді Тапани Барбосівни.

- Від тепер, – осмілила я. – Ви будете слухатись … Леді Вікторію Ігорівну так само, як і мене.

- Добре, – гідно мовив Барон. – Ходімо!

Він підвів нас та всадив в машину, а сам сів на переднє сидіння до шофера.

- Цей Барон якийсь … ,- мовила Дейзі.

- Дуже вишуканий, – закінчила після неї Аня. – Це нічого, його цього вчили. І вас теж, тому беріть читайте посібник, відновлюйте знання!

- Добре! ,- мовили ми з Дейзі та дістали книжку.Ми встигли його не дуже але добренько так вивчити.

Приїхали ,- мовив Макітра відкриваючи двері. – Вибачте, як вас звати? – це він до Ані мовляв.

- Леді Анна Петрівна. Можна просто Аня.

- А вас, Леді Вікторія Ігорівна, як можна скорочено, Вікторія?

- Ні, Віка ,- вона навіть почервоніла. Просто до неї, до дванадцяти річної дівчини так ще не балакали. До речі, Ані дванадцять років теж. Поки я дивилась на сором’язливу Віку, Макітра продовжував говорити:

- Оу! Ви заговорили на вулиці Петра, чи Святого Петра, виходить. А ви Леді Вікторія на вулиці Ігоря, чи все-таки Святого Ігоря, так?

- Та ні, дома якось … ні … е-е … ,- зніяковіли дівчатка. – А що, у вас так прийнято?

- Так. – спокійно сказав Барон. – Останнє слово, тобто після іменства, походить від місця, де собака гавкнула перший раз.

- Можна слово Королеві? – мені просто почало вже все це подобатись.

- Так, милосердна Тапано ,- не сказав, а мовив Макітра. У посібнику було написано що: “Коли королеві кажуть “милосердна”, це означає що придворний хоче уникнути казні”. Тому мені ще більше тут сподобалось , але я ні в якому разі не нахабніла. Мене Віка вчила, що нахабніти – це погано і нахабних не люблять, і друзів у них теж немає. Повертаємось до нашої розмови з Макітроном, я йому кажу:

- Давайте поважати наших інопланетних друзів і не чіпати їхні традиції.

- Гав! Тобто стоп! – закричала Дейзі. – А у вас чого немає після іменства?

- Це означає, – спокійно мовив барон. – Що я його зрікся. Поки тобі немає півроку можна відмінити після іменство. На жаль, ви проминули цю можливість.

- Чому це на жаль, – гаркнула я. Не знаю чого, просто це мене розлютило. Тобто те, що моє ім’я може погіршити мій настрій. – В посібнику написано що моє після іменство залежить від Святого Барбоса.

- А моє від вулиці Героя Бобика – як найкраща подруга підтримувала мене Дейзі.

- Ну чого ми тут стоїмо? – зупинила наші сварки Віка. – Ходімо краще до Тапи додому, тобто в  палац!

- Так, щось я тут розбалакався, – забідкався Макітра. – От і влетить мені від принца Кав Кагакова. Ну що ж, заходимо!

- Вибач. Можна піти до Дейзі? – скавчала я весь ранок. Але все одно чула одне й теж саме:

- Тапка, коли я кажу ні, це означає ні! І перестань скавчати! Іди поїж краще.

Як не дивно, мені було не до кору. Після двох днів муки, я хочу веселощів! І якщо Віка не міняє свою думку, я змушу це її зробити!

Vika-Kvitka

Задзвенів телефон. Напевно Аня, хазяйка Дейзі, хоче потеревенити з моєю хазяйкою. І всі ці розмови були на одну тему “Моя собака дурніше твоєї”. Після цих балачок, Віка аж лізе до мене поцьоматись та погратись. Тобто після “Давай мама зробить Тапі цьом” , ну за те, що я не така бешкетниця як Дейзі, піде зі мною на вулицю, треба просто дочекатися. Геніальний план, в якому головний пункт розлягтись на дивані і чекати “Давай мама зробить Тапі цьом”. Ось що казала Віка під час розмови:

- Що вже можна?…Давай!…Нам потрібно тільки зібрати речі…Думаєш цуценята готові?…Ну давай, скоро будемо, пока!

Я нічого не зрозуміла. Але слова “…цуценята готові?…скоро будемо…” засіли в мене на голові однозначно! І Вікторія, без всяких “цьом” просто підтвердила мої думки:

- Добре, пішли до Дейзі…

- Ауу…! – вирвалось у мене з радощів. Але я почула страшне хазяйське “Але”:

- Але ти мене будеш слухатись і ніяких “істерик тому що Віка зробила так, як вважає запотрібним”! Зрозуміло?

- Так…

- Я не чую!

- Так! І дякую, найкраща хазяйка в світі!

- Це вже краще – засміялась Віка. І ми пішли до Аніної квартири. Дійшовши, я думала ми зателефонуємо у дзвінок. Але ні, Аня та Дейзі чекали нас біля ліфту. І ми з сьомого поверху у дев’яти поверховому поїхали на двадцятий…Стоп! Ні це не хулігани обмалювали, воно реально так і було!

Я штурхнула Дейзі, мовби “щось не так”. Вона глянула і просто ошелешено сіла на підлогу:

- Не сідай! Тут брудно!, – сказала Аня своїй собаці.

- Ти куди мене везеш для початку скажи?!, – не дуже виховно сказала Дейзі. Але, якщо чесно, я була готова сказати так само.

- Дейзі!

- Що? Ну коли це ми при здоровому глузді…

- Побачиш!, – перебила їхні сварки Віка. – це сюрприз.

Це все що ми знали, більше нічого. Далі ми просто мовчали. Хазяйки навіть не “шушукались”. І це було дивно.

Після дев’ятого поверху, Аня клацнула щось і ліфт опинився на даху, а потім полетів…Та це тільки так здається. Я і Дейзі помітили дивні мотузки, трохи прозорі навіть. О, ну ось двадцятий поверх.

- А звідки він тут?, – я вже отямилась, тому мала сили спитати.

- Щоб не було лишніх питань, розповідаю один раз, – строго і без всякої посмішки сказала Віка. – Отже, це не простий мармуровий ліфт. Зроблений не на заводі, а вашими з Дейзі руками. Коли? Поняття не маю. Чому? А це вже будемо разом дізнаватись. І цей ліфт, не ліфт. Ми бачимо зараз перед собою телепорт, який з невідомого пункту веде нас до Землі. Тобто назад ми завжди повернутись встигнемо. Я це знаю від інструкції, яка записана на правій стінці ліфт, тобто телепорта. Короче поїхали, “чемодани” зібрані!

-  Стоп! А куди?

- Хто його зна! Тапо, тут написано нас будуть зустрічати,  точніше вас. Ось, погляньте!

Я та Дейзі підішли до тої стіни. І справді, там були наші фото. На нас були вдягнуті дивні прикраси. Я була в якійсь червоній короні зі стрічками та золотому нашийнику. А Дейзі була в синьому, неначе в небі, брані та орденом збоку. А напис під фото був такий:

” Керівник експедиції :

Королева Леді Тапана Барбосівна

Генерал експедиції:

Леді Дейжа Барбосівна.”

А далі було написано все так, як казала Віка. Та інструкції використання телепорта:

Пункт 1: Зайти в кабіну;

Пункт 2: Набрати код на звичайних кнопках – 1999;

Пункт 3: З’явиться нова панель. Натиснути кнопку, яку заманеться;

Пункт 4: Пристебнутись перед польотом.

Ми з Дейзі були ошелешені. Особливо я. Ну коли я була або ставала королевою? Я була в шоці. А Віка, як найкраща хазяйка у світі зрозуміла мене. І взявши мене на руки почала заспокоювати:

- Тапусю, це не жарт і не сон. Це реальне запрошення в якийсь інший світ де ти – головна.

- І я там трохи є – прошепотіла Дейзі. Не любить коли про неї забувають.

- Звичайно, моя маленька генералко!, – вже підтримувала її Аня. – Дівчатка, ми з Вікою весь час типу досліджували цей ліфт. І ніяких бешкетників і шпигунів тут не бачили…

- Добре, ми згодні! – вирвалось у мене. – Так же, Дейзі?

Вона нічого не сказала. лише натиснула кнопку і ми увійшли в ліфт.